Сергій Біленький
Вітер тікає від себе у спогади,
А мені скористатись досвідом цим?
З новим десятиріччям зміни свої погляди
Те, що зараз й моє вже не буде моїм.
Слово в кімнаті сидить, звати Вірити
Ти знаєш усе...
Те, що колись я казав або чув,
Те, чим я дихав та те, чим я був
Вітер твій голос мені донесе.
Ти з підсвідомості...
Не пишу гарних я віршів,
В них між рядків тепла немає,
Щоб так, немов хтось обіймає
Та поцілує в кілька слів.
Та залишись на мить зі мною,
Я граю на ґратах мелодію волі,
А що ще робити невільним птахам?
У дикій гонитві, без рідної долі
Шукаю у стінах я місце ногам.
Хвиля буремна, сльозина темна,
Якщо вибір тобі дурниці
І мовчання – це захист від ран,
То живи у душевній в’язниці
Та смакуй всі синці від кайдан.
Погляд дивний у тебе – з-під лоба,
У секунди вільного спасіння,
Де тебе чекає лиш вода.
Метроном чекає воскресіння,
Щоб спинити прожиті літа.
Що там з тебе лишиться на полі?
Може, навколо нас квіти,
Може, навколо нас ґрати,
Максимум, що ми можем – жити,
Мінімум, що ми можем – вмирати.
Вічні питання за пляшкою рому,
Багато озону на літр крові,
Відчутний і запах трав польових.
Що ти ще розумієш в любові,
Серед рядків невимовно простих?
Болю дістану від крапель цих ніжних
Що мені тобі ще прокричати
Полум’ям розбурханих зіниць?
Ти весь вечір проридала в чати
Я ж тут на підлозі горілиць.
Дим в ночі – агонія цигарки
Тобі й без волі дихать легше
Втрачати нічого , мабуть,
Але коли кохаєш вперше,
То ніби бачиш світлу путь.
Цей перший погляд, перші сльози,
Годі брехати мені у вічі,
Ти не одна із моїх орбіт!
Губи брешуть! Я не да Вінчі,
Щоби чекати дванадцять літ.
Як ти і звідки? Як тебе звати?
Я не бокал, щоб чекати блиску,
Що ж, в мені контраверсійно все
Ти не знайдеш ні малого зиску,
Бо течія мене вглиб занесе.
В гавань вірну корабель–зрадник
