Екатерина Евстратова
Твої очі вже не гріють.
Холодні руки обіймають порожнечу.
Справді дивно..
Як швидко розумієш такі речі.
Справді лячно,
С тобою - хоть на край света.
За тобою идти буду следом.
Ведь ты мой мир. Моё небо.
Ведь ты мои звезды. Планета
неизучена, но прикипела.
Дружба? Любовь?
Прекрасно ль то
что болью режет?
Не ты - тебя
И вновь и вновь
В пасти не удержит..
Мене майже ніщо не тримає.
Ні ці лиця, ні сотні хмарин,
ні той птах, що над мною літає
та ніякі із інших причин.
Так чому я стою на порозі?
Ні кроку вперед, ні назад?
Мир наш - крестообразный,
врозь реальность и прошлого боль.
Их состыковка опасна.
Иногда всё равняет на ноль.
И тогда апатия - пропасть.
Ми втрачаємо мрію свою на шляху
зрозумівши її недосяжність.
Зрозумівши стежку доволі важку
та обставин життя невблаганність.
Ми втрачаємо мрію, назавжди бува
Что кроется в тебе моя Вселенная?
Что прячешь ты за звёздами своими?
Тайна ли настолько та священная,
что не посильна душами земными?
Конец ли тебе есть иль бесконечная?
Я умею улыбаться сквозь злость.
Я умею вставать утром ранним.
Делать так что бы сердце зажглось
Но жить я умею ли, мама?
И любить я умею так сильно,
Так что б с верой и безустанно.
Дивись мені в очі, дивись.
Нема сліз там, сухі та холодні.
Хоч я падаю зараз униз,
не тремтять мої зимні долоні.
Знову осінь, привіт. Може чаю?
Зазвичай так стрічають гостей.
Хоча дуже давно тебе знаю..
Та що разу - щось дійсно нове.
Наче листя, як завжди, до долу.
Мы разные с тобою?.. Правда разные?
Уже и вздох я знаю весь твой по молекулам...
Громкие паузы я слышу между фразами..
Куда сбежать от правды этой?
Некуда..
Я настолько пропиталась дымом,
суетою личностей, дорог,
мыслями ненужными, дурными.
Сквозь просяк меня городской смог.
Дышать всё стало тяже, с каждым вздохом..
Смотреть бы реже на тупые лица.