Олена Красьоха
Жінка – це квітка в різнобарвних кольорах,
Жінка – це радість і сонце, що купається в її очах,
Жінка – це оберіг для чоловіка і дітей,
Жінка – це неповторної краси музей.
Жінка – це весна бурхлива, що виходить з берегів,
Ти не тікай від мене, як від мисливця звір,
Я віддала тебе вже їй - повір.
Допалюю любові я мости,
Як щось не так, прошу тебе: прости!
Погода дощова у ці осінні дні.
Впала з неба крихта дива, -
Й Горобчиха вже щаслива.
Дні і ночі все не спить,
Щось під носик цвіріньчить.
Справа в тім, що у дворі,
Летітиму крізь хмари я і непогоду,
Нестиму сонце для тебе, не маючи від тебе згоду.
Бо кожна квітка до проміння розкриває пелюстки,
І я проб’ю оту броню, що виставив переді мною ти.
Швидкої відповіді я від тебе не чекатиму,
Життя біжить й міняє чорну вже на білу смугу,
Але залишає вічно молодою лише мою подругу.
Так ніжно, трепетно і таємниче я говорю вам про любов,
То ж хай горить вона яскравим полум'ям у моїм серці знов і знов.
***
Я закохалася у Сонце, що живе в Тобі,
Тепер у мене в основному теплі дні.
Та все ж буває дощик і хмаринка набігає,
Та це лише на руку у коханні грає.
Дні черепахою повзуть як я Тебе не бачу,
Ти опустив завісу і я відірвана вже від людей стою.
Ще п'єса не закінчена, та я уже зіграла роль свою.
Мені сказав Ти, що потрібен тут талант,
Я не затверджена на роль – мене взяли на пробний лиш варіант.
Я грала щиро й полюбила п'єси зміст,
Чомусь пригадалось дитинство мені,
І те, як татусь нас возив на коні.
Сяяли світлом малі оченята
До нашого, в світі найкращого, тата.
Він вчив, як коневі розчісувать гриву,
На чистім, білім, на зимовім полотні,
Розсиплю квіти радості, які живуть в мені.
Щоб кожен з вас відчув любові свято,
Де кольорів весни і літа й осені багато.
І лиш зустрівшись на гостині у зими,
Пишу листи та їх не відсилаю,
Пишу у них як сильно я Тебе кохаю.
Кохаю доброго, поганого — такого різного,
Кохаю я Тебе чужого, але такого рідного.
Це миті болю, кайфу і тривоги,
Дощ на віконнім склі намалював мою печаль,
А сонце блиснуло і появилась радість.
Сьогодні ти подарував мені щасливий день,
Що аж в очах у ночі залишилась заздрість.
Я причеплюся до зірки і піднімуся у небо,
Щоб бути ближче до Мами й подалі від тебе.
Лиш Мама пригорне і зрозуміє –
Як тяжко дитина Любов'ю боліє.
Сплете вона з зірок ніжний віночок,