Олена Красьоха
Ти у моє життя прийшов як справжнє літо,
Щоб душу втомлену мою теплом зігріти.
Ти рясно ще скропив мене дощем любові й доброти,
Щоб легше по стежиночці життя мені було іти.
Я як синичка із долонь Твоїх клювала крихти щастя,
За це Тобі помножиться та у віках воздасться.
Машини, мужчини... Й кінця їм нема,
Мене запитали: « Чому ж ти одна?»
Бо я не потраплю ніяк в колію:
Всі люблять машини, я ж – душу люблю.
***
Так як проміння сонця падає з висот додолу,
З усіх доріг завжди ми повертаємось додому.
Там, де цвітуть і мальви і ромашки й маки,
Там, де живуть нам найрідніші люди − батько й мати.
І лише тут Ти можеш бути сам собою,
А Ви коли небудь чекали,
Хоч п’ять хвилин до бажаної миті?
То Ви напевно зрозуміли,
Що просто неможливо ці хвилини пережити.
Здається обірветься небо й дорогу перекриє,
Ти літечком пахнеш – ромашками, м'ятою,
Ти пахнеш травою учора зім'ятою.
Ти пахнеш любов'ю і пахнеш дощами,
Хочу до тебе - як дитина до мами.
Насію квітів на своїй печалі,
Включу Шопена, а потім Моцарта ще далі.
Й зависну в цій красі, щоб відродитись,
Незламною й цікавою, щоб далі залишитись.
В житті не тліти, а вогнем треба горіти,
До нас приходить мудрість лиш з роками,
Коли життя дорога вже коротка в мами.
Коли втрачаємо ми найріднішого у світі тата,
І припадає до землі уже батьківська хата.
І неможливо збудувати новий дім,
Я — осінь, яка чекає зустрічі з зимою,
Та у мені живе ще літо з бурхливою весною.
Хоч і багато вже прожито, та ще не пережито,
І мудрості не випито, а лиш надпито.
Ще хочеться багато так сказати,
Так нині гірко плакала зима,
Ти був найкращим, я тепер одна.
Я пробивалася, як квіточка крізь сніг,
Бо Ти любив мій щирий й непідробний сміх.
Тепер у Тебе появилася вона,
Недільна музика змішалася з дощем,
А душу лоскотав глибокий щем.
Згадалася домівка у селі і босоногі діти,
І рідні мама й тато, і дворик наш і квіти.
Й машини, що ганяли воду в калюжах,
Для вас це казкою і дивом здасться,
Та на життя стежині я зустріла Щастя.
Ви запитаєте: " Яке ж воно?"
Я відповім, що тихе, ніжне і п'янке, немов вино.
Воно прекрасне - як в польоті птах,
Любов не помирає й не старіє,
Вона лиш довго інколи хворіє.
Бо має серце, у яке влучають стріли,
На жаль, стільці трапляються не завжди вмілі.
Любов - весна у кожній порі року,