Олена Красьоха
Я випробувана і обцілована бідою,
Та розсипається усе як поруч я з Тобою.
Я у стихії цій є бажана й своя,
Тут лише море, чайки, Ти і я.
Ти — корабель, а я Твої — вітрила,
Усі ми граємо в житті якусь цікаву роль,
Хтось Шубу з Соболя, а хтось - звичайну Моль.
У нас з тобою – ти завжди Гачок,
А я маленький та надійний Поплавок.
І зводить нас життєва течія,
Я вишию собі рушник на Щастя і на Долю,
Я тут ще вишию про незалежність й волю.
Вживлю у нього всі яскраві кольори,
Бо темні у мене в житті уже були.
Я вишию садки, які цвітуть весною,
....Сонечко моє,
Мені тебе не дістає.
Ти був, як вранішня роса.
Тебе вже інша п’є до дна.
Я все одно тебе люблю,
На чистім, білім, на зимовім полотні,
Розсиплю квіти радості, які живуть в мені.
Щоб кожен з вас відчув любові свято,
Де кольорів весни і літа й осені багато.
І лиш зустрівшись на гостині у зими,
Ти увійшов у моє життя, як Божий промінець,
І зрозуміла я - це лиш початок щастя, а не його кінець.
Ти сил ще до життя мені додав,
Бо так як Ти, мене ніхто у світі не кохав.
В мені вже оселилось – сонце, небо й Благодать,
Ми поки любимо і солодко спимо,
Війна вже стукає до кожного в вікно.
Вже ненаситна зазирає хто наступний й кого брати,
Із тих кого так довго пестила й обігрівала мати.
Для мирного життя й щоб сіяти хліба,
Я до тебе давно вже любов'ю хворію,
Як тебе розлюбити - не знаю й не вмію,
Як тебе я не бачу - здається, живу,
А як бачу - здається, від щастя помру.
І одне я лиш - знаю: в серці б'є джерело,
Любов´ю не наказують, а нагороджують,
Все гірке у житті ще нею засолоджують.
Приправа ця і збуджує й перчить,
Без неї у житті так одиноко жить.
Вона це злет, а в деяких місцях − падіння,
Ти – теплий дощ, що розціловує мене із голови до ніг,
І у обіймах у Твоїх, я є найщасливіша за усіх.
Ось так хотілося б бродити все життя під цим дощем,
Бо поки любимо – ми віримо, надіємось й живем.
Люблю, люблю, люблю...
Алеями самотності по осені броджу.
Ти є та поруч лиш Тебе нема,
Лід в почуттях хоч і на вулиці ще не зима.
Ти – надвечірок мій, ти – мій далекий горизонт,
Ти – дощ раптовий, але доля вкрала в мене зонт.
Я змокла дуже і тепер хворію я,
Ти – дощ негаданий, та ще й до того доля не моя.
Ти не в руці синиця, а журавель у небі,
