Олена Красьоха
Коли Ти відчуваєш Друга,
То це ти разом з ним гориш у вогні.
Ти разом – і не думаєш – чи виживеш чи ні.
Я покохала, я пір´їнкою літала,
Такого щастя досі я не знала.
Я прокидалась сонцем, я світила.
В мені з´явився дух й велика сила.
Порвала греблю я і вийшла з берегів,
Вже якось журливо всміхаються квіти,
Й до землі матусі нахиляють віти.
Їм на плечі осінь кожушок кидає,
Холодів й морозів природа чекає.
Щоб не змерзли ніжки й туфельки одіти,
У вікна осені заглядає зима,
І осінь відкриває їх, бо виходу нема.
Їй треба встигнути все передати, а зимі − прийняти,
Й ще кілька днів вона своє останнє танго буде танцювати.
Обнімуться тут скрипка й саксофон,
Так нині гірко плакала зима,
Ти був найкращим, я тепер одна.
Я пробивалася, як квіточка крізь сніг,
Бо Ти любив мій щирий й непідробний сміх.
Тепер у Тебе появилася вона,
По саду бродить осінь, на порозі зима,
В мене згасло кохання, та і щастя нема,
Мене гріє сьогодні, мамо, ваше тепло,
Яке в стінах будинку із дитинства жило.
Я сумую, матусю, я згубилась без вас.
Я розсипаюсь на маленькі часточки,
Гублю як квітка ніжні пелюстки.
Мені потрібно хоч ковток води,
Дощем любові Ти на мене упади.
Мені потрібно зовсім лиш краплина,
У цім житті мені потрібно зовсім небагато –
Аби живі були мої матуся й тато.
Щоб відчувала я народження весни,
І ти прийшов до мене наяву, а не у сни.
А ще як у житті буває тяжко –
Щоб поруч ще була хоч би якась мурашка...
Я хочу бачити його кожну хвилину,
Як мати з трепетом новонароджену дитину.
Щоб ніжно пригорнути й обійняти,
А потім берегти й теплом своїм обігрівати.
Щомиті хочу чути голос його я,
Я в музиці, в поезії, в любові,
Я на короткому із ними повідкові.
У мене змішані тепер всі відчуття,
Та саме каша ця мені допомагає відчувати смак життя.
Відкрились ширше очі і на кольори,
Машини, мужчини... Й кінця їм нема,
Мене запитали: « Чому ж ти одна?»
Бо я не потраплю ніяк в колію:
Всі люблять машини, я ж – душу люблю.
***
Я – болю хвилею, у океані прокричу,
А потім вітром радості до Тебе полечу.
Впаду дощем любові й каяття,
Без Тебе, світ – не світ, й нема в нім пагонів життя.
Покличу сонце, і з промінців його сплету вінок,