Олена Красьоха
Навчилась з часом звикати я до болю,
Як пташка в клітці, яка мріє все про волю.
Навчилась я радіти ще маленьким крихтам щастя,
Що після смуги чорної, коротка біла раєм здасться.
Начилась ще співати у неволі,
Для Тебе сонцем хочу бути я небесним і ясним,
Щоб в променях купатися з Тобою лиш одним.
Весну відчути і стати повноводною рікою,
І загубитись в лабіринті щастя із Тобою...
***
Я водоспад, що стрімко падає із висоти,
І кожній часточці мене присутній ти.
Я водоспад, що кольорами райдуги на сонці виграє,
Щаслива я, бо ти у мене є.
Ти опустив завісу і я відірвана вже від людей стою.
Ще п'єса не закінчена, та я уже зіграла роль свою.
Мені сказав Ти, що потрібен тут талант,
Я не затверджена на роль – мене взяли на пробний лиш варіант.
Я грала щиро й полюбила п'єси зміст,
Люблю Тебе я щохвилини, щогодини та щодня,
Люблю свідомо, несвідомо, навмання.
Сміюся в щасті, а то плачу і кричу,
В огні згораю або свічкою блаженною свічу.
Люблю Тебе міцніше дня, що наступає після ночі,
Всі несуть для когось тюльпани,
А у мене немає Мами...
На столі фотографія і відкритка –
В недалеке минуле нитка.
На ній бачу слова: «Я Вам дякую, Нене,
Вона зоряна, тиха, й солодка як ніч,
Вона сонячна, світла І тепла як піч.
А ще мила і добра, як мама моя.
В любові моєї завжди в серці весна.
Бо кохання – це море, що хвилює весь час,
Я хочу бути свічкою - щоб яскраво осявати твій шлях.
Я хочу бути нічкою - щоб бути разом в солодких снах.
А ще водою джерельною - якої жадають спраглі уста,
А також храмом святим - де буде лиш щирість і чистота.
І збудуться, і стануться дива!
І в світі все обернеться на краще -
І зробиться легким усе найважче,
І найтепліші знайдуться слова.
Микола Карпенко
Ти саксофона голосом казав мені: "Прости",
Та я немала сил цю музику дощу нести.
Губилися слова, а з ними й ноти,
Весь світ був проти мене, і Ти був проти.
Що зустріч відбулась, я зрозуміле це,
Як в водах у твоїх – порвала я журби кільце.
Жадала я тебе, як маминої ласки,
У спрагу як води, як чарівної казки.
У кожного свої сходиночки любові,
У когось вони липові, а в іншого дубові.
Хтось піднімається по них в червоних чобітках,
А хтось збігає вниз в дірявих тапочках.
У когось аж до старості сердечка в унісон все б’ються,