Павло Мовчан
Опукла спокусливість ліній пливучих
схвильовану плоть за хвилину озвучить;
і ніч насолоди, спожита поволі,
розчиниться в грудях крупинкою солі.
Від лона палкого долоні відлинуть,
заносячись вгору на лет лебединий,
і витнуть в повітрі осягнуті форми,
щоб солод плавкий пережити повторно.
Лишилося ще й нам від листопаду листя.
Догідливо шумлять дуби коло долонь,
і гінко вироста під небо дим стеблистий,
де одинокий птах навічно захолов.
О феніксе, ти вічен в народженнях і згинах!
Чи ж зрониш нам, мов клен, золочене перо,
щоб розгадать хоч раз цих змін першопричину
І рот мені судомою звело,
повітря затверділо, наче скло,
не видихнуть, ні слова проректи,
заламувався погляд на кути.
Оплавлений смолою, мов комаха,
я пізнавав все повновладдя страху.
Перед очима застигав бурштин,
душа моя, приречена на згин,
Сніг згинув так, як і прийшов —
ніхто за ним не біг, не плакав.
Одна осталася ознака:
блакить збігала з підошов.
Його топтали цілу ніч
червоні коні басовито,
його ганяли по струні
позмінно скрипалі сердиті.
Напоєна вогнем, насичена паланням,
зависла над селом підхмарена блакить,
поширшала, мов звук, вечірня мить зростання:
женеться вгору тінь — її не зупинить.
І збільшена бджола свій лет дзижчанням ширить,
і ворон на біду ув оці почорнів,
прокреслив чорне «кар» розірваним пунктиром,
Підступається захват до губ, як вода,
вилітає вільхівкою вигук з гнізда.
Відлітаючи, тане. Хитальне крило
нагортає хвилясто на обрій тепло.
Огортає проміння тонким сповиттям,
видихається швидко прожите життя.
Що не подих — солодшає в роті пиття,
прагне голос з безмежним мовчанням злиття.
О білість! Тебе забагато!
Це надмір для зору — і все не ввібрать.
І чим відшкодуються змушені втрати —
живучим струмком а чи летом пера?
Підступна волога, крізь кригу гранчасту
на світ позирнувши, повзе долілиць,
і стала під деревом тінь щелепаста,
ніяк не розплющить блакитних очиць.
Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо,
про те, що давно розпорошено вітром;
зажди, це ж ти сам пороздмухував листя
і хмари, як пух, розпустив волокнисті.
Чого сумувати, з якої потреби?
Піднімемо вгору обтяжене небо.
Опізненим цвітом зласкавимо очі
і станем ось так, як будяк на обоччі.
Кожного ранку будить синиця
стукотом в шибку — зараз встаю…
Знову потовщало жовтої глиці —
сосни засипали стежку мою.
Мимо проходять чорні дерева,
трісне раптово збоку сучок —
звук однослівний щезне у мрево,
збивши на хвилю зважений крок.
На срібнім денці тишини
лежали круглі зерна сміху,
і навалились на тини
химери реготливих віхол.
Вже відсміялись, знемоглися…
Дивились порожньо в шибки.
А на заржавлених завісах
ходили двері хилиткі.
Відбуваючи покуту,
білість втративши лунку,
мов ганчірка, сніг забутий
дотлівав собі в ярку.
Вкритий рваним шаром бруду,
він відразу викликав:
сніг — не сніг, якась полуда
чи облуда ворушка.
Ще до вчора, ще до вчора
крапля ця була прозора,
в глибині її стозорій
відбивалось море, море.
Лебедино аж донині
ходять небом хмари сині,
і дощини на стеблинах
зацвітають жайворино.
