Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

11 12 13 14 15 16 17 18 19

…

› »

Дидактичне

Світ неубутний, новий повсякчасно;

у ньому все доцільне, що прекрасне.

Закон один панує всевладущий,

єднаючи повітрям усяк сущих,

даруючи неспокій, супокій

усякому по висоті надій,

і душі, наче зерна з шкаралущі,

вилущує — тож зберегти зумій

Павло Мовчан

Вирій

Замкнувши простір в чистому обличчі,

ти піднесешся на вершок величчя:

попереду на ширину зітхання

триває густокриле кружеляння.

То — лебеді? Чи, може, падолист?

Предтечі холоду — ворони — піднялись

на висоту, на ту, де звук холоне,

хоча пісні вивержуються з лона.

Павло Мовчан

Передосіннє

Щербиться, лункішає капіж,

прояснена просвічує калина,

і що не крапля — пада срібний гріш,

і що не слово — з гілки ягодина…

Дозріло все, наповнилось ущерть,

вода в губах ледь-ледве не схлюпнеться…

Завершується літа круговерть,

ось-ось і холод біло усміхнеться.

Павло Мовчан

“На снігу торішнє листя”

На снігу торішнє листя,

насінина на снігу,

сніг присів, немов прокиснув,

стежку втоптану прогнув.

Пойнялась водою крига —

жовта тріщина навкіс,

почалась така відлига,

що не стримать власних сліз.

109

Павло Мовчан

“Ой, наїхали семигоряни із-за семи гір”

Ой, наїхали семигоряни із-за семи гір,

намостили гаті з м’яти до тебе у двір,

вийди тишею із хати, забілій, мов сніг,

твоя доля непочата стала на поріг.

Семигірна, семизірна, на семи вітрах

прилетіла сном вечірнім, сіла, наче птах,

а під нею забриніла золота струна:

сім тривог і сім печалей, та любов одна.

114

Павло Мовчан

“На весну вже пішло”

На весну вже пішло. Відлуння рідкувате,

проріджуючи слух, дощем намоклу вату,

верталося назад, так низько, ледве й чути,

і слідкома за ним тяглася повстю сутінь…

Зневажений, знечулений до всього,

прийнявши в себе спис далекої дороги,

ліс чорно височів, заслуханий у себе,

пускаючи пташок в позеленіле небо.

Павло Мовчан

“Від листопаду вседенного”

Від листопаду вседенного,

від неба надто голубого,

від яблука — така студінь,

що, наче кригу, власну тінь

б’єш закаблуком — і дзвенить…

Яка холоне жовта мить!

В бадиллі жил, в загуслій крові,

в очах — дрімає жар любові,

Павло Мовчан

“Густіша обрій, сніг синіє”

Густіша обрій, сніг синіє,

вільшина німо сім’я сіє,

вода тече, немов не вміє,

тонкий торкаючи льодок,

і чистий погляд вечоріє

від злагоди і від думок.

А крила гонять холодок

на ще проріджений гайок,

Павло Мовчан

Станси

Ще досить простору між сосон зсутенілих

і тиші гострої, щоб зранить сонне тіло.

Ще неба досить, щоб його зчорнить,

ще так далеко та осудна мить,

що все тобі здається геть можливим:

минеться сум, і будеш ти щасливим,

Павло Мовчан

“Що ми знаємо про вічність”

Що ми знаємо про вічність

чи про обшири чуттів?

Дні змарновані потічні,

а робочі дні — густі.

Справді, з чого її солод

і чому він нетривкий,

звідки носять світло бджоли —

краплі знань — у стільники?

118

Павло Мовчан

“Не наслухай, бо сам зіллєшся”

Не наслухай, бо сам зіллєшся

з гущавим літом у сльоту,

в нетяму вічну западешся,

в невідворотну самоту.

І будеш коренем, і листям,

і шашелем, що стовбур б’є,

і дощиком отим сріблистим,

що розмива ім’я своє.

Павло Мовчан

Пізньої осені

Понад водою птах стеливсь,

понад водою голубою

ширяв уже пожухлий лист

і застив літо сам собою.

Вода засмучена була,

бо скаламучена дощами;

в ній мокло білих два крила,

що небо зменшили над нами.

Павло Мовчан