Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

13 14 15 16 17 18 19 20 21

…

› »

“За цим Дніпром — є ще Дніпро”

За цим Дніпром — є ще Дніпро…

За обрієм — моря в три води,

а за народом — є народ,

а за народами — народи…

Земля не кругла, а похила,

бо за могилою — могила,

за нею видно ще та ще…

Переплелись річки, як жили,

111

Павло Мовчан

“І, посміхаючись, мов танув”

І, посміхаючись, мов танув,

і перетворювавсь у рух.

І відкривав не вуха — рани,

аби поглибити свій слух.

І затверділе зверху тіло

зчищав, мов кору. Щоб відчуть,

як поторкає звечоріло

повітря сиза каламуть.

Павло Мовчан

“Буравлячи лід і пронозячи зором кристали”

Буравлячи лід і пронозячи зором кристали,

чому неодмінно ти прагнеш добутись до дна?

І воду фарбуєш, навмисне розрізавши палець,

щоб знати, яка у життя довжина?

Тремтить на льоту павутинка загуслого звуку,

промірявши захват, що губи тобі розімкнув.

Чому ти так глибоко в серце впровадила муку —

109

Павло Мовчан

Земля

Присутність снігу серед поля

розширила очам роздолля,

і тану я, мов грудка солі, —

вітри гуляють подовколлям:

роздмухують, розносять нас,

щоб запліднить біжучий час…

Павло Мовчан

Єднає нас вода

Повні змісту джерельного вкляклі дерева і сизі сніги

ніздрюваті,

від яснющої чіткості мружусь — зіниці болять.

Як же витримать світ? (Бо для мене його забагато,

для дзеркальних дерев рук не стане, аби обійнять).

Як же бути мені, якщо в світлі прозори

входить промінь, а я в промінь входжу стеблом?

Певна річ, розчиняємось ми для майбутніх повторень,

Павло Мовчан

Біля Дніпра

— Пет-ре! Іва-не! Ма-рі-є! —

По складах переносимо власні ймення на той бік,

де іскри святкують свою нетривалість,

блукаючий дим назустріч підводиться тихо,

високе полум’я, високий дим, і ми високі.

Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємо

з березовим вітром,

що носить пригорщу солов’їв і не знає,

Павло Мовчан

Тепло

На чисті дзеркала, на сонячні площини

я видихав життя: тремтить крапчаста ртуть,

і приском мерехтять червоні крапелини —

твої долоні їх ніколи не зітруть.

Бо витнув на роду похмурий карбівничий

цю рану — і ввіклав у неї три персти…

Щоб пережити біль, і не зігнуть обличчя,

і в тріщинах дзеркал не бачить чорноти,

Павло Мовчан

Оселя

І оком не зглянути — поле та поле далеке,

і пада з крила на крило споловілий лелека:

хитнеться земля то ліворуч, то піде праворучма вгору,

під шаром повітря пульсує прожилка прозора.

— Хвала усевладній сподіваній волі,

що день заопуклює на видноколі! —

І котить поволі за хвилею хвилю гарячу,

пісок нагортає на шлях, бо слідів не побачить.

Павло Мовчан

Радість

Світле небо завіяло очі мені сонячним сяєвом;

птичі гомони міста, чому ви за мною вганяєте?

Я ж по вулицях крочу, що врізались в глиняні гори,

де підсаджує вище стремління своє завершений поверх.

Кожна посмішка сонця йде в парі з мотивом легеньким,

а в грудях гойдається вірш на золочених дзеньках.

Юні пахощі губи мені омивають.

Звідки радість оця — дерева не питають.

Павло Мовчан

“За що мені щедроти цього світу”

За що мені щедроти цього світу:

білющий сніг, і сонця парусець,

і шовку шум, що вкутав верховіття,

і різьблений на сріблі бур’янець?

Чим відплачу? Є спогади в скарбниці,

в кишені куля, гостра, наче цвях.

Дістав у спадок ще осколок криці,

а на холоші — вчепистий реп’ях.

122

Павло Мовчан

Так із ночі у ніч

О четвертій сторожі нічній,

коли тоншає мідь і стають полохкішими губи,

у фортечнім вікні

Ти посвітич запалюєш, люба,

і тонку павутину спускаєш униз по стіні,

щоб здійснить в таїні це єднання, йменоване шлюбом.

Ой, ну що ті віки та замки заржавілі —

із твоєї руки волокно заметілі

119

Павло Мовчан

“Кульбабо пам’яті, таке зелене поле”

Кульбабо пам’яті, таке зелене поле,

так широко, аж боляче мені.

Мов ртуті стовп, піднявсь по губи голос,

аби здмухнуть пушинки мовчазні.

О земле, прорости!

Переіржавиш крицю,

сніг перемелеш, кістя перетлиш —

і виростеш високою горою,

113

Павло Мовчан