Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

19 20 21 22 23 24 25 26 27

…

› »

Далеке-дитяче

Вогнем смичка обпалено горшки,

в затишку срібному цвіркун снує кубельце,

на конях синіх ручі дітваки

до ставу йдуть — брязкотить відерце.

Вишнева спіль на глиняній стіні,

химерна тінь — то сутінь на коні.

А стукіт кутий! — в сіно загрібайся

або очима в небо розростайся.

Павло Мовчан

Батькові

Проносячи шум, саморослі колони

попарно ішли вздовж шляхів кругових…

Ти слухав і вгору підносив долоні —

вони ж підлітали не вище трави.

Який же низенький… А води ще нижчі.

Та сонце ще нижче за води сіда,

щоб нуритись в темінь і шляхом очищень

пройти, як проходить краплина-звізда.

Павло Мовчан

Знаки

Німіння снігу, білість воскресальна,

і час розтягнутий, мов гумовий, бринить,

і підступаються все ближче друзі дальні,

і, мов чаїнка в склянці, кожна мить

спливає з денця пам’яті печально.

Адже прожито все — без вороття,

і каяття нічого не поверне,

бо, мов полова, дні летять, летять:

Павло Мовчан

Бухенвальд

(Фотографія хлопчика перед стратою.

З циклу «Музейні експонати»)

Неопалима купина! Запалена ще з ночі.

Палахкотіла край вікна, і пломінь жбухав в очі.

І я крізь полум’я дививсь і збільшеним все бачив:

вчорашній день і нову близь,

і очі жаром налились, і став весь світ гарячим.

Павло Мовчан

“Розшарпані, давильні, повстяні”

Розшарпані, давильні, повстяні,

на схід вони зсувались день при дні,

чіпляючи за крівлі свої кошла,

і відбивались образи сумні

в калюжках, що лягали під підошви…

— Куди ж ми, брате?

— А шукати долі… —

Ішли, ішли, і вікна захололі

Павло Мовчан

Єдине

Єдиний простір, що на все життя,

єдиний світ, який ти іменуєш;

збігається в єдине почуття

любов і зненавидь, що у тобі нуртують.

Кров глибшає, хоч гостроребрий світ

впивається в ростучу оболонку,

збіга сльоза, затягуючи слід,

немов мороз димучу ополонку.

Павло Мовчан

“Життя будується у плоті”

Життя будується у плоті,

в думках росте,

в словах мудріша,

і кожен звук солодкий в роті

щодня від захвату кругліша…

Проте на все є своя міра —

з переситу і втіха кисне…

Рубцями вивернувши шкіру,

Павло Мовчан

Це чарівне слово «завтра»

Від звуків у небі лишаються смуги —

вони так повільно за вітром летять…

Ген — голуба туркіт, он — щебет вівсюги,

а ген — на блакиті чий звук, мов печать?

Скріпивши повітря, насичене киснем,

сидить нагогошений птах і мовчить,

і в аркуш небесний вже й звуку не втиснеш,

і крик не запишеш в холодну блакить…

108

Павло Мовчан

Безмежжя

Понаджений прихильністю снігів,

ошуканий, спонукуватий криком,

він відчував себе рівновеликим

безмежності, відбитій в люстрах днів.

Слід залишав і думав: наповічно,

але вода ішла йому навстрічно,

змиваючи відмітини й відбитки,

Павло Мовчан

Здобутки

Весняна тонкість фарб —

березова намітка

сполохано тремтить, бо вітер продува,

і в душу зазира жовтавим оком квітка,

і щулиться до щік ласкавенька трава.

На біле сповиття нав’ється ще зелене,

круглішим станеш ти, неначе шовкопряд,

хай в затишку дріма твоя душа злиденна,

Павло Мовчан

Валун

Насльозило, навіяло — шаром ропи затягло…

День, неначе віяло, склався у смужку — як не було.

В промінь протягу збилося, струмом потужним пішло.

Листя променем зшилося у широке крило…

Хата наче на свято — немає кутків,

і півні дзвінкороті викрикують двійко заучених слів:

«Миром, світлосте!» — з яблуні, з молодого вершка…

Перемішані, зв’ялені: тут плоди, там рука…

Павло Мовчан

Вуста

Ці випиті вуста, — мовчанням, а чи люттю? —

засохли, наче знак про повінь, на лиці,

приховують в собі провістя на майбутнє,

щоб виректи її, як радість бубонці.

Ці спалені вуста жагою чи печаллю,

надмухавши на стіл кіптюги, сажі шар,

шепочуть дивне щось мовчальними ночами,

не розібрати що, бо палить мене жар.

Павло Мовчан