Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

20 21 22 23 24 25 26 27 28

…

› »

Перед дзеркалом

Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо,

минаючу, співку, гірко-солодку радість.

На аркуші води затримай хоч обличчя,

хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу…

Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою,

пом’якшала земля поволі під стопою,

рідкішим став твій слух — просіюється мова:

лишилося хіба якихось два-три слова,

Павло Мовчан

Сорочка

Розповзається сніг і сорочка торочиться знизу,

і розмокла рука семипало стискає клубок,

голка в губи вп’ялась — хутко нитку пронизуй,

щоб востаннє зробить металевий ковток…

Пришпили отой сніг, зламай ним нетяму

і не дихай, щоб простір не збігся в рубець,

на сорочці твоїй червоніє пропалена пляма,

і запліднено кров’ю голчаний вершець.

Павло Мовчан

Життєва гора

— Здрастуй, мовчання! —

гору помацав рукою, —

чом не минаєш мене стороною?

Горо-затуло, з твоєї вершини

дух оглядає світ соколино.

Іскру викрешую із серцевини,

горо, гордине, моя горовино!

Кругло летить сиротливе волання,

Павло Мовчан

Осінній день

В блакитнім храмі дня,

де все доцільно-чинне,

небарвиться, линя

оздоблення рослинне;

і сиплеться тинька,

і пада позолота,

і пишнота зника,

мов увійшла скорбота, —

Павло Мовчан

“Плоттю власною простір промірявши”

Плоттю власною простір промірявши, наче та гусінь,

шовк повітря всотавши, формуючись в русі,

під грудьми проповзли мандрівничі шляхи,

шкіру тнув — обтинав молодий небосхил.

Але повз… і ущільнював землю сипучу,

і ущільнювався сам, наче кокон ростучий…

Степ розораний… пилу білі кушпели,

за якими сховались спеленуті села.

103

Павло Мовчан

“У сутінках і трави сутеніли”

У сутінках і трави сутеніли,

і олово важке несла ріка,

лиш рушники на цвинтарі біліли,

затиснуті хрестами в кулаках.

Ніде ніхто. Нікому. Тиха тиша.

Густіше сутінь, і густіша кров,

і замість тебе мов хтось інший дише,

рукою водить: скрип-поскрип перо.

127

Павло Мовчан

“Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь”

Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь

в талих водах, на скибах рахманних.

Був і степом, і полем колись,

величався життям дерев’яним.

І на пам’яті вже ні слідів:

ручаї постинали й підошви,

і життя, розчинившись в воді,

кров згорнула у кілька горошин.

121

Павло Мовчан

Дві росяні краплі

Лопушана долоня виважує чисту краплину,

успадковану з ночі — цей скарб над скарби;

як і ти, я стою нищуном коло тину

і стискаю у жмені таку ж крапелину,

а над нами кружляють хапкі голуби…

— Мамо, нащо ота жалива кругом хати,

дерев’яні шеренги, бундючний бур’ян? —

Не надбав я нічого, а стільки вже втратив,

105

Павло Мовчан

“До сивих брів обдмуханий морозом”

До сивих брів обдмуханий морозом,

спинивши сніг, стояв похмурий ліс;

і вітром гострим холодило сльози,

і світ ламався у кристалах сліз…

Так-так, так-так — давно посутеніло,

ліс підступився, шум подаленів,

і виклично на рам’ї обважнілім

вінок лавровий смушком забілів.

123

Павло Мовчан

На пасовиську

Спалахує останнім соком зелень,

так наче хоче очі задобрить

облудним світлом, полиском сталевим,

що іскравіє, міниться щомить.

То бризне враз, то нагло відвологне,

то пронесе метеликів разок,

аби не чули, як дерева стогнуть,

зронивши з себе ще один листок.

Павло Мовчан

“Пресвітлий-світлий день Із дива кам’яніє”

Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє,

судомлячи гілки, розчахнута верба,

і срібний літачок у небі ледве мріє,

і ковза синя тінь по сонячних горбах.

По сонячній струні, по променю тонкому

зісковзує униз не пташка, а сльоза.

Мов хтось сплакнув було на радість в світі тому,

і покотилась вниз запалена сльоза.

122

Павло Мовчан

Скарби

Збирачу просторів безглуздий,

ти все, що бачив, те і брав:

від ваготи аж ноги грузли,

зір захлинавсь від різних барв.

Зібрав доволі — може, досить?

Пора оглянути скарби.

Дивись: там жар, де була просинь,

де смоль — там паділ голубий.

Павло Мовчан