Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

18 19 20 21 22 23 24 25 26

…

› »

“Я берег побачив на спаді туману”

Я берег побачив на спаді туману,

зозулю почув, що кувала свій жаль,

відчув, як поволеньки літечко тане,

збагнув, як поволі снується печаль.

Я поклик почув, що впотужнивсь відлунням:

— О любий, о серце болюче моє…—

І слух облягало мовчання отруйне,

а погук той серце колов гострієм.

Павло Мовчан

Через ліс

З оленкою в руці сидів я на узліссі:

метелики цвіли, снувала мурашва,

світилася трава, і промені навскісні,

лунаючи, ішли крізь чисті дерева.

На вічній глибині, у серцевині ока,

як насінина лун, ще жайворон тремтів,

у м’якушах хмарин дощу тугі волокна

сукались і плелись, як невід, із вітрів.

Павло Мовчан

“На пагорби, на вечір, на вітри”

На пагорби, на вечір, на вітри

зір посила свій подив і відвертість:

далеко — жить, далеко — йти з гори

і небо на плечах нести упертих.

Звиса згори сріблястий ланцюжок —

простерту руку піднеси під нього:

тече, тече крізь пальці порошок,

вкрива блакиттю зрошену дорогу.

129

Павло Мовчан

Вишивки

І скопала грядочку

завбільшки із латочку.

Посадила квіточку —

червоненьку цяточку.

Рости, рости, квіточко,

під вікном все літечко.

Квітонька не виросла —

до коріння вигасла.

Павло Мовчан

“Повітряним містком нас доля сполучила”

Повітряним містком нас доля сполучила,

розпеченим гвіздком єднала руки нам,

та простір розхитавсь, і в глибину провалів

то розум западавсь, то день у день зникав.

Які такі зв’язки, які такі сполуки,

що рвуться нетривкі клітини і кістки,

лиш виступає кров там, де сіамську руку

by Павло Мовчан

Хвала звуку

Куди спішити дереву чи квітці?

Підносить зріст угору, наче східці,

насіння слів і захвату пилок

на висоту довершених думок.

Лускою риба пломінь віддзеркалить,

щоб ми, йдучи, ніде не спотикались,

аби усі від надміру чуття

не перейшли на лінію життя.

Павло Мовчан

В день молодого сонця, коли в росі трава”

В день молодого сонця, коли в росі трава

й під голову лежачу вода не підплива,

коли очима в’яжеш повітря у вузли,

усі свої похибки безжально спопели.

Свою умовну міру, якою міряв світ,

усю свою зневіру, струмливий в жилах лід —

усе відкинь, зречися, махни на все крилом

і серце, наче списом, протни сухим стеблом,

Павло Мовчан

Розгорнути книгу

Книгу життя розігни, бо промкнулась трава крізь окладень

і рядок голосний, мов струмок, ниже літер розсаду.

Ось над урвищем хмар уривається громом хвилина,

в очі жбухає жар,

в губах пророста насінина.

Виноградна лоза, тонкожало пронозячи м’язи,

крізь граніт пророста,

та крізь пам’ять плитку не пролазить.

Павло Мовчан

Посівання

Падав камінчик по опадах з неба,

простір світився снігами крізь тебе,

поле безплідне бігло з-під ніг,

щоб розповзтись на повісмо доріг.

Нащо ти носиш зернину у жмені,

пальці від прорості в тебе зелені, —

де ти приткнеш її, як заховаєш?

Суне переслідом воронів зграя.

Павло Мовчан

“В гіпс відлилося, захололо”

В гіпс відлилося, захололо

минуле, що було — ніколи!..

Якийсь рубець, якась там згадка,

що від випадку без порядку

в тобі, якому ні початку,

ні краю — вічен, мабуть, ти!

І перемішані світи,

як зерна в давньому засіці.

Павло Мовчан

Криничка

Поваби земні щоденно тішать око:

безмежна зеленість трави, що не чує снігів,

дерев палахтіння, на листях настояний спокій

і ківш гайвороння, що мулом на лузі осів.

Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка,

як отвір в минуле, куди навіть лист запада,

вершечком донизу летить обгоріла осичка,

але не схлюпнеться у проймі гранітна вода.

Павло Мовчан

Бузина

Березовий вітер, березовий дим, і березовий запах,

і небо березове видко в пташиних накрапах, —

насіння бісівське кружляє, звістує негоду,

і гай гайвороний аж душу холодить,

і сонячний зайчик, зірвавшись з сокирного леза,

летить, проминаючи чисті берези.

Чого ж так незатишно? Мабуть, ти став бузиною

і знаєш, що з коренем вирвуть весною,

Павло Мовчан