Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

23 24 25 26 27 28 29 30 31

…

› »

Сніги

Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла,

і, учадівши, всох серед снігу будяк.

Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла

і біліє, біліє в очах березняк…

Кім’ях снігу летить у безодню зіниці

і, маліючи, тане в її глибині,

і зникають у небі побілені птиці,

і минають, минають раховані дні.

Павло Мовчан

“У попелі білім, в руйновищах білого царства”

У попелі білім, в руйновищах білого царства,

немов погорільці, дерева зчорнілі стоять,

і п’яний іде, по черзі вітається: «Здрастє», —

частуючи щедро книшами дерева підряд.

Він дійде до хати, якої давно не існує,

і знайде у попелі синій гартований ніж,

і сині вудела, які позостались від збруї,

вогнем пожолоблений згаслий леміш.

Павло Мовчан

А що ж ти пригадаєш, чоловіче?

Пізнав же і ти часу повну всевладність,

проклюнулось знову в долоні зерно,

і жорна гуркочуть давно безпорадно,

і камінь зітерся давним-предавно…

На що ти спроможен? Продовжитись родом,

звести кам’яницю і мур змурувать?

Назовні мов тверднеш, хоч трухнеш зісподу,

торкнулась чола незгладима печать.

127

Павло Мовчан

Віщування

Густіє, проростає

крізь повсть стару і бруд,

на глибині ховає

окравки шворок, пут…

Скрадаючи буденність, латаючи життя,

ллє струмені зелені у жмені — для пиття.

Вже очі страв’яніли, і серце трав’яне,

кохана легкотіла, переступи мене.

Павло Мовчан

Роздуми

Час хутра минув, проступаюча зелень

на повсті густішає, ширша щодня,

крильми одкидав перелітний метелик,

немов свою тінь на землі обганяв.

Під вигином неба душа прямостійна

навшпиньки стає, аби хмари сягнуть,

і вітру степлілого хвиля олійна

лягає на плечі, щоб постать зігнуть.

Павло Мовчан

Питання

Мово убога в устах недоріки —

тільки й спроможен сказати «люблю»…

Сніг дотліває, піняться ріки,

хвилі прозорі горблять ріллю.

Світла, ой світла в очах невимовність:

шум зашумовує, вітер хмелить,

над головою хмари верховні

перемальовують світлу блакить.

Павло Мовчан

“Березо, мальована сіллю по шибці”

Березо, мальована сіллю по шибці,

в тобі лише очі і можуть гніздиться.

Вершечком співка, марев’яно-прозора,

ти, ніби сорочку, іскинула кору —

вона біля стовбура зібгана тінню,

і думка з мовчання, неначе з одіння,

звільнилась — лунка, прощавальна і гостра,

прошила навиліт посріблений простір.

Павло Мовчан

Несумірність

— Пальцятко, пучечко, мізинок, —

як ніжність висловить мені? —

Три слова — трієчко мачинок,

а ніжність вся, як мед на дні.

Всі вигуки, слова та знаки

для мови стали затісні,

рот повен слів — головка маку —

слова сплітаються в пісні.

Павло Мовчан

Через товщу простору та часу

Далекий поклик зваби та жаги,

журо моя, далекосте співуча:

вже вийшов голос мій за береги

і обрій перевищив, наче кручу.

О невимовносте, нетанність крижана,

вже крізь яку і зелень проступила.

Та в поклику ні берегів, ні дна,

і зглибити його, як біль — несила.

115

Павло Мовчан

Житло

Навчились думать — ну про що? —

утупившись у шибку.

Сотає вітер білий шовк,

морозяную нитку.

А в кожнім дереві — дупло

очима тліє дрібно;

та раптом дятлове крило

розпорошилось срібно…

Павло Мовчан

“По сліду каменем котила”

По сліду каменем котила,

піском кропила, де ступну,

моя насущнице, немила,

у гніві я не обернусь…

Долоні багнуть відлетіти,

обернена душа назад,

де замикають сині квіти

прояснений осінній сад…

102

Павло Мовчан

Осіння пам’ять

Запорошене око сльоза омиває,

схолонають ліси, і листочок листка доганяє,

і повзуча трава завмирає, наїживши спину,

щоб ухутрити плечі тобі соболино.

Ніби іскра — папір — порошина пекуча

пропалила весь світ — чорна дірка зія,

отвір ширша — для ширших сполучень

продувається пам’ять твоя…

Павло Мовчан