Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

54 55 56 57 58 59 60 61 62

…

› »

Вересневий вальс

Усупереч усьому був вересень тривалим:

куницями снував і яблука котив…

Хоч на кілку кашкет вже теліпавсь зів’яло

і, репнувши, кавун сміявся золотим.

Мене ти вже не ждеш… Я й сам не жду нікого…

То промайнеш в юрмі, то виринеш зі сну,

на обрії зійшлись в одну — прямі дороги,

а я собі обрав криву і затісну…

by Павло Мовчан

Відтворюваність

В захваті літньому крила блаженні

срібло вихлюпують з світлих дзеркал,

і розвивався голос зелений,

ніби сам янгол мене покликав.

І озираєшся: тут я! У полі!

Зором суцільним і слухом вже став,

мов рознизалися обрійні кола

і позосталась одна висота.

by Павло Мовчан

“Шум вітру згасав то спалахував зримо”

Шум вітру згасав… то спалахував зримо,

то ніби зазубрини лісу рівняв,

то наче чіплявся повісмами диму

за вістря ялини і стовбур хитав…

Я в паузах подмухів чув своє серце

і думав про ритми небесні й земні:

пульсують під снігом самітні джерельця,

бо сила життєва завжди в глибині.

by Павло Мовчан

Сталість

Все в дереві збулось — і формою, і змістом,

тому й смирення в ньому, тому і падолист.

А тут що не ковток — повітря скалка — вістрям

занозиться в горлянку, і ріже губи свист.

Надміру нам життя на одиницю часу,

бо й латочки землі нам вистачило б тут,

щоб чисто спалахнуть і радісно погаснуть,

не почорнівши, ні, позолотивши ґрунт.

by Павло Мовчан

Лягти горізнач у траву

Я не один — в сусідстві мурашви —

уплетений в густе ткання трави:

вбираю неба глибочінь ув очі,

сухий ручай струмкоче по обоччі,

засвідчує, що він іще живий…

Висить сорочка на сучку смиренно,

байдужа і відчужена від мене,

і я — наче дозріла вже зернина,

by Павло Мовчан

“У воду мінливу задивлений, в плинне”

У воду мінливу задивлений, в плинне

у струм безупинний, в якім розчинивсь,

нарешті збагнувши, що ти — крапелина,

яка щохвилини струмує кудись…

І спільно з тобою в єдинім потоці

і верби пливуть, і пташки, й очерет;

відбився весь світ у біжучому оці,

і ти сам струмуєш назад та вперед.

by Павло Мовчан

“Ще вчора заглядав, як в сховок, до гнізда”

Ще вчора заглядав, як в сховок, до гнізда,

і бачив щілин шість, шість отворів жаждливих,

зозуля перелітна вже з голосу спада,

і зелен-світ постав сьогодні, наче диво…

Спустошилось гніздо, і ти немов збіднів,

бо ж до колишніх втрат щось нове додалося,

виходить, збагатів: додав до інших днів

і листя, пташенят і… все, що віднялося…

by Павло Мовчан

“І мерхли хмарини, наповнені світлом”

І мерхли хмарини, напоєні світлом,

міняли химери подоби свої…

І ніч прибувала — швидка, непомітна,

вона закрадалась, мов злодій в гаї.

Усі кольори викрадала здовкола,

і ширила очі, і вузила світ;

я знав, що цих хмар не побачу ніколи,

by Павло Мовчан

Вітчизни дим

Ще тягне звідти димом ятруватим,

хоч ні багаття, ні вогню — нема…

Хоч ні кола, ані двора, ні хати, —

глухе повітря, а земля німа…

Коріння пахощів іще не перетліло,

у пам’яті ворушаться стежки…

Та стіни снігу облупились біло,

і черепичні падають листки…

by Павло Мовчан

“Лункі в узголов’ї колеса цокочуть”

Лункі в узголов’ї колеса цокочуть,

і вікна мелькочуть, скипається ртуть…

Куди і кого безупинно щоночі

крізь чорне безсоння везуть та везуть?..

Чи, може ж, то мчить моє тіло окремо

від сонної пам’яті й приспаних мрій;

лиш крешуть колеса — спалахує кремінь,

і лопають, мов міхури, ліхтарі…

by Павло Мовчан

“То бите скло блищить на вербах, медом митих”

То бите скло блищить на вербах, медом митих,

і намистини світла стікають з павутин.

Не все ще, ні, не все тобою пережито:

зостались довгі ночі й полотна куцих днин.

Прожитого ж нема… Зосталось стільки всього:

налощені листки, вузласті реп’яхи.

Притоптаний спориш, і тіні корчуваті,

і читані шляхи, й забутий небосхил…

by Павло Мовчан

Окремішність

Все в світі спільне… спільний час…

Я ж маю лише голос особистий…

Нічого не привласнив про запас,

лише тебе, любове, я примислив.

І шепотів, і думав: ти — моя…

ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені,

ти ж, як вода весняна з ручая,

зміливши душу, витекла із мене.

by Павло Мовчан