Павло Мовчан
Облудними словами заличкую
життєві незугарності і страх:
— Усе гаразд. І горя не існує.
Душа окремо. І окремо прах.
Не нарізно, а мов одне в одному,
живуть, як різнойменні близнюки:
п’є тіло мед, а на душі — оскома,
бо різні вподобання та смаки.
1. Рубці
Мене зганьбили — серце аж пече,
і гостролезе слово під плече
ввігналось — під лопатку по колодку,
і ближче підступились до очей
бетонний стовп і тінь його коротка…
І сажею чорнів навколо сніг,
Завчасно нас не кличте звідтіля,
куди ведуть усі, усі дороги ,—
для нас ще запечатана земля,
повітря ще закручується в горлі,
для захвату легені ще тісні,
а стільники дзеркал іще не чорні,
і щілини у вікнах — голосні,
а краєвиди світлі, неповторні…
Реалізується прощання,
і зосереджується біль
до спазматичного мовчання
у серцевині, у тобі…
Роз’ятрюю, як рану, губи,
добувши звуки з глибини,
мов згустки крові: лю-ба, лю-ба…
Вкінці спочатку озирнись…
Мелькочуть вагони, порожні, мов ночі,
між ними проміжок все вужчим стає,
укотре намарне розгледіти хочу
чиє на обоччі обличчя… чиє?
Миттєвий проміжок стира чорна пляма,
на усміх ясний натікає мазут,
збігається в крапку тісна чорна рама, —
то в пустку нічну порожнину везуть…
Тебе ліпили протяги в степу,
дух облягала трав’яна сорочка,
видющою відчувши плоть сліпу,
ти розірвала кокон сповиточка…
Мороз торкнувся лезами зіниць
і під лекало темряву обрізав,
щоб, лежачи в заметі горілиць,
відчула форму, скроєну з заліза, —
І ці знайомі доторки тепла,
у сутіні тоненькі риски світла
засвідчували — ти вві сні була:
прийшла і вийшла з мене непомітно…
Та закипів раптово барабан,
із-під дрімоти вихопились ноги…
— Що, припізнивсь? — спитав сусід Іван,
і засопів, і заіржав, мов огир.
Тече-перетіка туман
через вершини з долу в діл,
і відвологлий вже бур’ян
не шелестить, не чути й бджіл…
Прощальну нить пряде цвіркун,
свердлується на серці камінь,
терпке повітря, як тютюн,
у горлі димом закипає.
Водою мед розбавлений в тарілці
ледве жовтів, принаджуючи ос;
листок медвяний хилитавсь на гілці,
мов від біди застерігав когось…
Злипалися від солоду повіки,
і пучки прилипали до стола,
мов прагнув сам приклеїтись навіки
до світлого й прощального тепла.
Давно вже збігла хвиля жовтопінна
і рій бджолиний в простір закотивсь,
упали соняхи поштиво на коліна…
немов землі удосталь напились.
А сонце їм потилиці лиш гріє —
куди ж поділись золоті вінки?
Ось ізурку скоро візьме вже Марія
і виб’є з голови усі думки…