Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

31 32 33 34 35 36 37 38 39

…

› »

“Скільки вод стоїть між нами”

Скільки вод стоїть між нами,

поміж нами стільки днів…

І танцює чорний камінь,

наче гайвір, в борозні.

Вже опахчені хлібами

поцвяховані степи.

Борозна така між нами,

що її не заступить.

124

Павло Мовчан

По цей бік осені

Запевненням, хмільною спіллю

лунає сюркіт від стерні —

яке безмежжя для дозвілля,

які медоточиві дні!

Що навіть долі не картаю,

не нарікаю, а живу

105

Павло Мовчан

Липневий туман

Туман, наче спогад про воду високу,

здійнявсь вище гаю, село затопив:

і тонуть відвільглі і звуки, і кроки,

і перепел спраглий туману напивсь.

Виходять зі стін, мов роздвоєні, тіні,

і бризкають в очі росою вони;

І в ніч переходить година вечірня,

Павло Мовчан

Серпневий листок

Над водою вогняною

тонко стелиться туман,

кружеляє над тобою

лист торішній, як гавран.

Позолотою шурхоче,

теплу хвилю наганя,

залетіти в очі хоче,

щоб розвіять фарби дня.

Павло Мовчан

Полинова сутінь

Дише степ і теплом, і росою краплисто,

і тоненький вітрець у обличчя свіжить —

і темнішає сад, і злипається листя,

і остання бджола в сонний вулень летить.

І останні ймена повертаються в губи,

і тебе я гукав, та відлунку не мав.

Чи загускло повітря, скажи мені, люба,

Павло Мовчан

“Втягнувши голову у плечі”

Втягнувши голову у плечі,

ввібравши у зіниці зір,

я наслухав, як суне вечір,

як тягне холодом із гір.

Тремтить між пучками стеблина,

і дрож проходить по руці,

і тане слова крапелина

солодкого на язиці.

112

Павло Мовчан

“Криниця Стану над водою”

Криниця. Стану над водою,

уп’юся суттінню густою,

і відра попелом ущерть

наповняться. А ніч, як смерть,

все перепалить, перетлить…

І жахко з відер воду пить.

Лиш при вогні будеш радіти,

що не минулося ще літо,

Павло Мовчан

Осінній пейзаж з вороном

Дощик-шепотун, поторкаючи листя,

викрапував думку про вічне та тлінне,

про те, що і небо від давності трісло,

що все проминуще, лиш хмари постійні.

Заслухані в мову його миротворчу,

дерева ронили жарке оперіння,

лиш ворон сидів на вершечку дозорчо:

на здобич чигав чи благав потопіння.

Павло Мовчан

Стукіт

Криє затінком суничним літній ліс,

струмує шелест: густіша… крок повільний

уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша…

Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає,

чи шляхи рівніші стали,

від коліс, можливо, довші?

Та за обрієм знов обрій…

Тільки з вежі часу чути стукіт серця,

Павло Мовчан

“Я лугом йду — назустріч вітер віє”

Я лугом йду — назустріч вітер віє,

вбирає тіло всю його широкість,

і грудка серця, звітрившись, маліє

і тяжчає у грудях з кожним кроком.

І все, що увійшло було у мене,

все вивіялось подувом скаженим…

Найперша ти розкрила вітру руки,

Павло Мовчан

На перевалі осені

Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям.

Холонуче слово голову студить і клонить.

Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти,

тільки ж назустріч — листя червоне.

Обрій важкий, наче жорно на шиї.

Стовбур повітря хмари вінчають,

гострі тернини тінь до паркану пришили

і не пускають…

104

Павло Мовчан

“Не навмання, а полем навпростець”

Не навмання, а полем навпростець…

Холодить щоки дощик-сіянець,

і мокрий холод обнатужив плечі,

а під ногами хлюпіт мокротечі.

О чорноземле, тванна, глейкувата.

Повітря у легенях так багато,

що, висмикнувши ноги, вознесусь,

на тіло відвологле, наче вата,

117

Павло Мовчан