Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

32 33 34 35 36 37 38 39 40

…

› »

“Світліє корою прожилля беріз”

Світліє корою прожилля беріз,

їм сила незрима напружує віття:

цей смуток звідкіль, що до кістя приріс?

Невже починаю старіти?

Скупішають рухи, і важчає крок,

і світло вбираю обличчям всезрячим.

Як ніздрі лоскоче квітневий димок!

І як безсоромно я плачу…

by Павло Мовчан

“Над полем шепотінь, над полем шелестінь”

Над полем шепотінь, над полем шелестінь

спрозорене крило поволі лебедіє.

Чим далі йдеш на схід, тим довша стає тінь,

і золоте литво поволі мелють вії.

Хустина пролетить, і світло спалахне

то яблучним вином, то повною росою,

сухий ручай коси вогнем торкне мене —

і голова жахтить, мов камінь на осонні…

by Павло Мовчан

“Відлучена іменням та бажанням”

Відлучена іменням та бажанням

бути іншою, чужою — від самої себе.

Але в кутках свого єства лише себе й знаходиш

і озираєшся, чи не впізнають інші.

Ой ця налицина…

Щоденне її наповнення м’язами слуху

і медом зору, а голосом удаваним — рот мідяний:

«л» — наче клей на язиці, а каблучкове «о» — то

103

by Павло Мовчан

За картиною Едварда Мунка «Крик»

Причаєна сама в собі,

вода тамується і глибне;

а там, де пройми голубів

стримлять стеблини непохибно.

В розривах хмар така блакить,

що, мов забувши про тяжіння,

твоя душа летить, летить…

Як в ірій пташка поосіння.

by Павло Мовчан

Ревнощі

Мур саморослий непомітно

загнався високо в блакить,

аби закрити сонце літнє

і нас навіки порізнить…

За ним зосталися дерева…

Попереду ж — чорнів гудрон…

Труба гриміла металева,

і сум… мов після похорон…

by Павло Мовчан

“І день навстежень, і очі — розкриті на безмір”

І день навстежень, і очі —

розкриті на безмір…

Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні.

І в злеті крильми черкали об стелю,

і в пам’ять вростала саманна оселя.

Тепер, як одвірки — вузькі, клинцюваті,

не пройде крізь нас ані тин, ані хата.

Як вушко у голці — ледь світиться око,

Павло Мовчан

Таке ти, полечко

Не надивитись, ані вжитись,

не вкоренитись, ні вхопить,

ні навпростець, ні полем битим

по перемірять, не пройти.

Таке ти, полечко життєве,

така ти, доленько земна,

що день по дневі, день по дневі

п’ю безмір навхилки до дна.

by Павло Мовчан

Обійми

І крякав крук, але довкруг ні хмарки,

і горобина, вибухнувши жарко,

аж іскрами розбризкалась навкіл.

А поруч з нею вільхи недогарки —

так ніби сонце ділене навпіл…

Сюди погонь, а туди сажа чорна,

сюди весілля, а туди печаль,

сюди оздоб’я, а туди потворність,

by Павло Мовчан

Не відгороджуйсь іменем від світу

Що знаєш ти про межі? Не членуйсь,

не відгороджуйсь іменем від світу,

не змінюй хутко мінуси на плюс

і не вважай, що стежка — то орбіта.

Рука тобі для того, щоб прийнять

за власну шкіру й кору кострубату,

а осока — щоб осклеп перетять

і визволити душу ще крилату.

110

by Павло Мовчан

Вже день затулений березою

Вже день затулений березою.

Яка навстіжність! Ніч близька,

і рогозою жовтолезою

узброїлась моя рука.

Не підпущу, хай крик відкотиться!

Поставлю свічку на поріг…

Та в’яже ніч-невідворотиця

повісмо скрадливих доріг.

by Павло Мовчан

“Спокусливець-змій, коліщатко гадюки”

Спокусливець-змій, коліщато гадюки,

хвиляста потвора, біжучий вогонь —

сопілка охрипла, і отвір широкий

затулюю листям пониклих долонь.

Мотузки окравок чи зашморг на горло,

з смертельною іскрою гнуте жало,

ти знаєш, чому розповзається чорно

по жилах смола й вичахає тепло?

by Павло Мовчан

“Цей сніг зависокий для тихої скрипки”

Композитору М. Скорику

Цей сніг зависокий для тихої скрипки,

його прямизна упокорила світ,

все суще увічнила в білих сповитках,

і рушенням вічним вповільнила хід.

— Чому ж ви з уривками струн

повиходили,

128

by Павло Мовчан