![Біля братської могили]()
Незримо, але чітко мінився хмари профіль.
В проміжках між дощами спалахували кохви
і, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі,
бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі.
З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю
і листя вибивалось несправжнє, побіліле…
І чувся плач: «Синочку, гіркий мій полиночку,
чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..»
