Олена Красьоха
О, як хотілося потонути у глибині твоїх очей,
Спинити мить, забути все на світі,
Відчути рай терпких ночей,
І від кохання цього до безпам'ятства сп'яніти.
Та, дякуючи Богу, зрозуміла я:
Любов´ю не наказують, а нагороджують,
Все гірке у житті ще нею засолоджують.
Приправа ця і збуджує й перчить,
Без неї у житті так одиноко жить.
Вона це злет, а в деяких місцях − падіння,
Я вирвуся фонтаном із грудей землі,
Розсиплюся салютом на небеснім полотні.
А потім водоспадом упаду до ніг Твоїх,
Ти − диво-жінка й мій солодкий гріх.
Кап-кап, привіт від Тебе,
А я вже зливою лечу із неба.
Ти вже постукав і я біжу,
Небесним теплим сонцем я свічу.
Твоя лиш посмішка розпалює вогонь,
Насію квітів на своїй печалі,
Включу Шопена, а потім Моцарта ще далі.
Й зависну в цій красі, щоб відродитись,
Незламною й цікавою, щоб далі залишитись.
В житті не тліти, а вогнем треба горіти,
Я обнімуся на стежинці з літом,
Я закружляю в вальсі з цілим світом.
Я зацілую квіти в лузі й полі.
Відкрилась клітка й пташка вже на волі.
Це миті щастя – слухати природу,
Хоч скільки б літечко не дарувало нам тепла,
Та без дощу любові, в'яне навіть і трава.
І той, хто під дощем цим не бродив,
То він - лиш існував, але не жив.
Тому бажаю кожному – потрапити, в любові океан,
Поговори зі мною, лише поговорити,
Так як шепоче вітер до трави.
Поговори бо дуже довго я мовчу,
Я пташка та без Тебе в вись я не злечу.
Поговори зі мною, лише поговори,
Свище осінь вже вітрами у трубу,
І додолу ронить ще журби сльозу.
Бо закінчується в кольори її кіно,
Чорно-білим вже стає воно.
Та в печалі музика й краса своя,
Життя у нас – тут Круть, а тут вже Верть,
Тут радощі й любов, а тут вже смерть.
Це так як різні страви в повара у казані,
Одні подобаються нам, а інші ― ні.
Цей кольоровий венігрет життя,
Я Богу дякую за благодатний дощ любові,
За почуття джерельні, свіжі й нові.
За ту оранжерею, що зацвіла в душі,
І за оазис щастя, подарований мені.
Він загорнув мене у найдорожчу в світі шаль,
Я — осінь, яка чекає зустрічі з зимою,
Та у мені живе ще літо з бурхливою весною.
Хоч і багато вже прожито, та ще не пережито,
І мудрості не випито, а лиш надпито.
Ще хочеться багато так сказати,