Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

40 41 42 43 44 45 46 47 48

…

› »

Торішній листок

Над водою вогняною

тонко стелиться туман,

кружеляє над тобою

лист торішній, як гавран.

Позолотою шурхоче,

теплу хвилю наганя,

залетіти в очі хоче,

щоб розвіять фарби дня.

Павло Мовчан

Шлях

Шлях розкиса на голотечі,

мов хоче кроки розчахнуть,

намулом осідає вечір,

і згущується каламуть.

В глевкій грязюці слід зникає —

позаду дощова стіна;

і ти, немов вигнанець з гаю,

все тонеш, не знаходиш дна…

Павло Мовчан

Дзеркала

На обрії хмари, мов сходи в безкрає,

і очі по них піднялись у зеніт,

кого все шукаю, кого видивляю?

І поглядом гострим розколюю лід…

— Ой, тату, — уголос боюся покликать,

злипаються губи, та й голос тремтить…

Мандрівка далека, і відстань велика,

вві сні обірвалася сонячна нить…

Павло Мовчан

Будяки

Примарні, сухі, прямостійні, незламні

пробились крізь товщі дощів та снігів…

Як свідчення вічні чи спогади давні,

вичісує вітер насіння з голів.

І літо згорнувши у пам’ять дводільну,

мичкастим корінням вчепившись у ґрунт,

немов нагадали, що всі ми не вільні,

що наше коріння незриме — отут.

Павло Мовчан

З двох боків (“Позбудься, камене, камінності своєї”)

Позбудься, камене, камінності своєї,

горбочком стань потульним для ноги,

стань глиною вологою чи глеєм,

і вийди, водо, геть за береги.

Ти, дерево, збуди закостенілість,

продовжся мною чи мене продовж;

душа струмлива розмиває тіло,

що стало широченним, наче дощ…

113

Павло Мовчан

“Вже смеркла вода І дерева глибокі”

Вже смеркла вода. І дерева глибокі

верхів’ями нурились в прірву німу,

мов лійка, округлене широко око

несито і тихо смоктало пітьму.

Всередину зір затягнув і хмарину,

і крижня, і верби, й примарну сову,

і, ніби яйце, тонкостінну хатину,

і цяточку світла — рухливу, живу…

114

Павло Мовчан

При місяці

Все скрадене, розрівняне, сріблясте

принаджує, мов куряву, припасти,

дочасно заніміти, сріблом стать,

яке позначить місячна печать.

Чи ж буде так: рівнинна рівнота,

і нікому цей простір запитать

про суть краси тонкої, наче плівка,

Павло Мовчан

“Понаджені летять на теплівщину”

Понаджені летять на теплівщину,

відмахуючи обрій хилиткий:

і що не мах, то далі батьківщина,

і що не птах, то крик на всі боки.

І назирцем махає наодлуці

якась пташина круглими крильми,

маліючи, кругліючи в розпуці,

в сполуці з білим подихом зими.

Павло Мовчан

“Повертаюсь і я І ніхто не затрима”

Повертаюсь і я. І ніхто не затрима.

Озирається світ на моє вороття:

рівнозначне скресанню — воно ледве зриме,

додається снаги — прибуває пиття.

Покрапли… похвилинно, поп’ядно вертаюсь,

важча крок, проте легшає плоть щодоби,

і сідає на мене жовтобрюшок зграя,

і чіпляє лопух реп’яшків для сівби…

Павло Мовчан

“Любов’ю за любов не всім і ти платив”

Любов’ю за любов не всім і ти платив

і зненавистю теж не воздавав за зраду.

На потім зберігав словник свій золотий,

а вийшло — німоту у роті заощадив…

Простіть мене, простіть, що був такий скупий,

бо навіть кругле «лю» у горлі застрявало.

Оглянувсь, щоб сказать, та соляні стовпи

мені услід зі жмень палючу сіль метали.

Павло Мовчан

“Прозрівши в любові, із сувертка ночі”

Прозрівши в любові, із сувертка ночі

читали ми сни нереально-пророчі:

змивала пітьма з нас всі барви й відтінки,

ставало життя, наче чиста сторінка…

Вірніше, був луг — ми ховались у травах…

Ішли косарі слідкома, ніби лава;

і коси, шукаючи нашу криївку,

сичали, вганяючись в чисту сторінку…

119

Павло Мовчан

“Блакитне додалося до блакитного”

Блакитне додалося до блакитного

і засмутилося —

пригадалось літо,

мов протяжний поклик.

Ти — на піску!

А погляд закороткий,

щоб тебе торкнутись…

Та що слова?

114

Павло Мовчан