Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

45 46 47 48 49 50 51 52 53

…

› »

На кону

Вві сні остережений встав я, забувши

про пташку, що билась у вікна крильми,

забув і про збільшену шибкою душу,

збудився і світлом видіння розмив.

І день я прожив, як у п’єсі Шекспіра,

слова виголошував мудрі й чіткі,

і чув, що за мною полює рапіра,

удару чекав, та не знав ізвідкіль…

Павло Мовчан

Борозна

Полив’яно-струмно шляхи розлилися,

по обрію щедро хтось поле засклив,

а в ньому лиш жайвір дрібненький відбився

та хмари, що з воску за ніч натекли.

Спливала за полиском скирта соломи,

мов нагад доречний про вічні труди;

побачений світ ніби став незнайомим,

так, ніби із мандрів вернувсь ти додому

Павло Мовчан

Традиційне

Мов птичий заплідок — жовток утягую у себе.

І дух, і сміх, і рух, і крок,

і біль твій — в цямри ребер.

Краду з очей я світла мить — зашпилюю, мов голку,

у своє серце — хай дзвенить, гуляє хай осколком.

І непритомна моя плоть, і стислось «я» у крапку

так, наче сотворили її лише на згадку…

І непомітний у юрмі, так, наче кимсь забутий,

Павло Мовчан

Карбівник

Збігає життя, проходять і дні спотикальні.

Лежить, мов наріжник терпіння, спростований камінь,

байдужий до часу, глухий саморослий,

укотре, укотре об нього душа спотикається боса…

На ньому чи з нього підносився погляд далекий,

білились полотна, і сніг спочивав, мов лелека.

На ньому вода полишала глибокі позначки

і долю свою сполучала з минулим завбачно.

Павло Мовчан

Пограниччя

Це все було. Було це все зі мною.

Розмитий і задивлений водою,

то я стояв на березі тоді,

коли повітря шилося стрілою

і вигуки лінали молоді:

—Агов, тогобіче! Осначе криги й ряски,

де твоє остя з кістя й луски?

Чому твої цибайла дибулясті

Павло Мовчан

На узвороті, або криниця Іллі Турчиновського

Турчиновський Ілля Михайлович (30. VII. 1695

— р. см. невід.) — один з представників мандрівних

дяків. Народився в с. Березині (тепер Переяслав-Хмельницького

р-ну) в родині сотника… З 1710 р. мандрував

по Україні й Білорусії: був учителем, дяком,

писарем, співаком, регентом, священиком…»

УРЕ, т. 15.

111

Павло Мовчан

“Яке недоречно безглузде, безлузне питання”

Яке недоречно безглузде, безлузне питання

про нові щедроти й марноти зими,

про тихе біління снігів і повільне палання,

про вічне мовчання в блакиті німій.

Привласнити білість не можу — лише сплямувати,

не можу снігів увібрати, бо повен ущерть

вчорашнім свічінням грудей і снігів непочатих

і солоддю дня, що пролився, надпитий ледь-ледь…

125

Павло Мовчан

“З глибин небесних долинає гуд”

З глибин небесних долинає гуд,

занурюючись крапкою в тривогу,

і дотліває хмари білий трут,

і тінню пада попіл на дорогу.

Стоять сумирні срібні дерева,

приховуючи спокій нерухомий,

ледь-ледь багнітки вітер колива,

мов струшує з гілок зимову втому.

Павло Мовчан

“Оце обличчя у вітрині”

Оце обличчя у вітрині

належить не мені віднині…

Хіба отой шарпак — то я?

Обличчя скресло, зір зів’яв —

в стручечку губ ні квасолини…

Бо ліплений з пісної глини —

обсунувсь на дощах, звітрів;

на тім’ї в’ялі волосини…

Павло Мовчан

Ницість

Врешті розжився і маєш всього подостатку:

неміч, залисину, латку на тілі на згадку,

жменю гвіздків і одну неприбиту мостину,

вісім кутків, щоб замкнути пташину.

Впертий годинник ще крутить свої коліщата,

хриплу мостину крок ще печата, —

значить, багатий — маєш всього подостатку:

Павло Мовчан

Посеред двору

Над ким ті сурми плакали?

П. Тичина

Срібно-рожевий дим. І висота дзеркальна.

Я відкидаю сніг. Та музика печальна

раптово вчулася, схитнулась кругла мідь,

і тінь лягла на білене подвір’я

так, ніби був не ранок — надвечір’я,

Павло Мовчан

“Від сизого до голубого”

Від сизого до голубого відвільгли хмари-дерева,

і проступаюча дорога слідом торішнім ожива.

Листки потрухлі, жовта глиця,

насіння з вільхи, будяки

і нехолонуча живиця, що капле, капле в дві руки…

В глибоких зморшках зберігає

шорстка кора вологи слід,

та в пам’яті моїй немає слідів від проминулих літ.

108

Павло Мовчан