Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

49 50 51 52 53 54 55 56 57

…

› »

Заснув я у полі, поклавши під голову камінь

Я сам-один заночував у полі:

високий мур зростав на видноколі,

поволі обгороджував мене;

я тілом чув тяжіння неземне,

тому й чіплявся за траву руками,

під голову поклавши теплий камінь,

що сонцем упивався цілий день…

І стежив за роїстими зірками,

Павло Мовчан

Посеред степу

Самітно, сирітно під вигином неба…

Хто ми з тобою? Пасерби долі?

Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, —

вічно сидиш на життєвім престолі.

Нехтуєш навіть нашим вітанням,

тупо вдивляєшся в простір стооко,

мовби очікуєш завше світання,

рушення гір, кам’яного потоку…

Павло Мовчан

Розорана могила

Пилок часу ліщина трусить на перелоги голубі,

я загублюся, віднайдуся, як ніж в руці,

сам у собі.

Але, шукаючи, я втрачу те, що невтраченим вважав

та неубутним, так неначе об вітер притупив ножа…

І погляд каменя не вріже, пилок спаде,

Павло Мовчан

“Накручувався світ, напевне, не для нас”

Накручувався світ, напевне, не для нас:

то серце відстає, то обганяє час…

і я в скрипінні снігу вчуваю спів пташиний,

і сік тече вишневий по золотій крижині…

Пройнявшись гострим болем,

пробудженим минулим,

почув я засторогу у поклику зозулі.

І серце завмирає, бо чує свист щербатий, —

110

Павло Мовчан

Гірка Марія

Вертаю у себе, як річка з розливу,

прискоривши в руслі життя течію.

А був же широким… А був же й щасливим,

коли відчував всю безмежність свою…

Ніхто не спиняє мене, не гукає —

ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі,

лиш слово високе приховує камінь

та чистий пісок закипа в джерелі.

Павло Мовчан

“Час виснаживсь Напевне, він знемігсь”

Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь

в мені, в тобі… І будь-яка тривалість

огидна нам, як почорнілий сніг,

що завалявсь на клумбі привокзальній.

А простір ніби в потяг перейшов,

у синій потяг, зменшений до крапки…

Заглибившись у зір, він, мов цвяшок,

зіниці рве, а потяг їде хряпко…

105

Павло Мовчан

Біля Чорного моря

Блакитну плівку вітер густо морщить,

і пасмугами пишеться тепло

на всій рухливій і незмінній площі,

де не зчитать того, що відбуло…

Бо ж від минувшини ні сліду, ні признаки…

Хоча душа читає, а не зір,

плавбу далеку в пелюстинах маку

через безчасся та безмежжя прірв.

Павло Мовчан

Рудименти пам’яті

Підстав аж забагато, щоб радіть:

сріблястий берег, муром небо-море,

та в сплесках хвиль печальну чую мідь

і бачу попіл на вітрах прозорих…

Ушкоджений, напевне, слух і зір,

пошукуєш в печалях осолоду?

— Яка блакить?! Ти їй не вір, не вір,

бо сам сльозам цю воду уподобив…

Павло Мовчан

Сторінки одного поля

Пронизлива земля, роздряпана, як рана,

на кожен штик лопати розпачливо кричить:

гортаю поле я, бо прагну переглянуть,

ким писане і як

окличне слово «жить!».

До кістя докопавсь, до черепків кривавих,

до золотих пластин, до трухлого меча,

до каменя, яким убитий був ще Авель, —

Павло Мовчан

Явір на смерканні

Прочанин печалі в осмерклому полі

замисливсь про шлях та далеку мету:

веретище струхло — рамена вже голі,

і нічим прикрити свою наготу.

Занозячи руки в повітря мовчальне,

промацував сутінь: шукав опертя,

щоб витримать чорної ночі навалля,

аби зберегти хоч іскринку життя.

Павло Мовчан

“Серед зрячих снігів я і сам прозріваю”

Серед зрячих снігів я і сам прозріваю:

розступилися стіни, і світло аж рне,

іскряне, водяне, витікаюче з раю,

обмива не крижин плитку, а мене.

Метушня відійшла, а свідомість, мов рана,

затяглась, що нема ані згадки-рубця:

відійшло все — гай-гай! — аж на обрії тане,

Павло Мовчан

“Ой квітко листопадова!”

Ой квітко листопадова!

Живу, неначе згадую

забутий вже сюжет:

злітаю, потім падаю

і рухаюсь вперед.

Проте назад обернена

душа моя давно,

і вишилося тернами

Павло Мовчан